Добрий день, у мене виникла проблема з якою не можу дати раду. Все більше я мрію про безлюдний острів, щоб нікого не було. Я одружена сім років, синові 3.8 роки. З чоловіком живемо, як співмешканці на одній площі, причому площа його. За весь цей час з дитиною чоловік мені не допомагав, він перейшов жити в іншу кімнату. Ми з дитиною разом, якось той період пережила, але було дуже важко: сльози, все сама, образа на все і всіх, у інших чоловіки і з дітьми гуляють і т.д. Зараз ініціативи до виховання дитини немає, а малому тільки тата давай(((( а тато в телефоні сидить.... Я з малим і в театр, і в кіно, і на виставки, а він все питає, чому тато не їде, а тато просто не хоче.... Чоловік зі мною може місяць не розмовляти, просто тиша.... З іншими людьми спілкується нормально. Але коли вип'є, це стає просто неконтрольована людина: виганяє мене з квартири, бо я тут ніхто, квартира його; розказує, що я нічого не приношу в сім'ю, зарплата у мене мінімальна; що я нічого не досягнула в цьому житті; що я нічого не вмію... І найгірше, що мені справді немає куди піти з дитиною... Підтримки немає ні від кого. Я не хочу, щоб мій син став таким монстром, як його батько((( це все в мені постійно сидить. До малого не вистачає нервів, я ж розумію, що це моя проблема, з якою я маю розібратися, а дитина тут ні до чого. Але я стала, як сірник, щоб спалахнути треба зовсім трішки. Я не знаю, як мені з цього всього вийти і що для цього робити???